Світ боїться російської ядерної зброї? А чи не втрачаємо ми час?

В рамках підготовки своєї агресії, Кремль тривалий час докладав зусиль для руйнації і обеззброєння української армії, запроваджуючи своїх агентів впливу в нашу владу, активізуючи свою «п’яту колону». Значною мірою йому це вдалося. Але завдяки патріотизму та наполегливості українських добровольців, а потім і відновленої української армії, російську агресію було зупинено на Донбасі. На жаль, ми тимчасово втратили Крим. Але нині українська армія вже набагато сильніша і  за словами керівництва держави, здатна протистояти росіянам.

Звичайно, для остаточного вирішення проблеми російської агресії треба застосовувати всі способи дипломатії, усі формати переговорів. При цьому слід мати на увазі, що всі вони самі по собі контрпродуктивні, але могли б бути ефективними в комплексі з успішними діями української армії та нашими дипломатичними успіхами на міжнародній арені.

Разом з тим, усі наголошують, що найбільшою російською загрозою для України і для всього світу є російська ядерна зброя.

Можливо, РФ і не напала би на Україну, якби у нас була ядерна зброя -  хоча б та, яка була на момент підписання Будапештського меморандуму.

У цьому контексті, після російської агресії у багатьох колах з’явилися думки про можливі помилки керівництва нашої держави на початку 90-х років минулого століття щодо передачі в РФ української ядерної зброї, успадкованої від СРСР. Достеменно не відомо: може були такі помилки, може й ні, чи міг би хтось діяти інакше (краще) в тодішніх умовах? Звичайно, це питання треба вивчати — принаймні, аби в майбутньому не допускати подібних помилок, якщо вони були. Однак, на одному лише вивченні згаданих питань зупинятися не можна. Необхідно пропонувати шляхи виходу із цієї ситуації у сучасних умовах.

 Дехто пропонує «відновити ядерний статус України». Це не реально, оскільки, по-перше, світова спільнота буде заперечувати і буде робити все проти набуття Україною ядерного статусу (власне набуття, а не відновлення, бо держава Україна ніколи такого статусу не мала). По-друге, занадто багато часу та інших ресурсів треба, аби відновити інфраструктуру для створення ядерної зброї.

Так чи інакше, набуття ядерного статусу означало би повернення до науково-інженерних розробок 40 - 50-х років минулого століття на базі попередніх фундаментальних досліджень. Принагідно варто нагадати, що у світі найкраще відомі два проекти по створенню ядерної зброї: Мангеттинський проект у США і атомний проект в СРСР. Обидва — 40-ві роки минулого століття. Для реалізації першого затратили 2 — 3 роки, другого — 4 — 5. В українських умовах, мабуть, треба розраховувати не менше, ніж на 2 — 3 роки при фінансуванні, яке мало б бути набагато більшим, ніж те, яке було у США в 40-х роках минулого століття.

Доцільно ініціювати інші, сучасні варіанти протистояння російській загрозі, зокрема такі, які підтримав би світ, а не перечив.

У контексті нейтралізації російської ядерної зброї, визначальним міг би бути   діалог української високопосадової особи (бажано найвищої — за зразком США чи СРСР, або ж іншої авторитетної у світі особи) з українськими та іншими зацікавленими науковцями та інженерами щодо створення методики нейтралізації російської ЯЗ.

Перше, що спадає на думку: ядерна зброя має щонайменше дві слабких ланки: електронні системи управління і системи доставки — ракети або літаки. І в одному, і в другому Україна має успіхи: вміємо проектувати та виробляти і ракети, і літаки, розуміємося на електроніці. Тут може бути використаний досвід США з розробуи і створенні ПРО.

 Є й інші шляхи нейтралізації ЯЗ. Однак слід виходити з того, що найкраще обгрунтовану, об’єктивну відповідь на це могли б дати тільки фахівці із сфер науки та інженерії, які в Україні є, і хотіли б відчути свою більшу затребуваність для власної держави.

З усього виходить, що  Україні найбільше випадає ініціювати проект з нейтралізації російської ЯЗ.

Враховуючи геополітичну ситуацію і з метою інтелектуального підсилення проекту, його було б цікаво започаткувати у форматі Балто-Чорноморського союзу. По-перше, країни у цьому форматі ментально готові протистояти російській загрозі. По-друге, цей формат є природнім, тому й проробляється вже щонайменше століття — з часу УНР. По-третє, перші особи ключових його країн - України і Польщі - не раз ініціювали проробку конкретних проектів у такому форматі, зокрема, в 2007 — 2009-му роках. Спільними зусиллями було би простіше добитися підтримки наших науковців та інженерів ресурсами інших зацікавлених країн (поза рамками Балто-Чорноморського союзу), в т.ч. з Європи та Америки.

Заходи із зацікавлення розвинутих країн (які, як правило, є демократичними) у нейтралізації російської ядерної зброї, як основного військового засобу окупанта, мали б проходити на фоні активної роз’яснювальної роботи серед їх населення. У цьому контексті нам треба змінити методику роботи в цьому світі.  У демократичних країнах думка населення визначає позицію влади. А в країнах з авторитарним режимом все навпаки: влада визначає «правильну» думку народу. У нас, на жаль, ще значною мірою залишився імперський радянський рудимент, коли первинною є позиція влади, яка намагається впливати на формування думки населення.

Підготовка і реалізація по суті зазначеного проекту мали б бути максимально утаємничені. Разом з тим, після започаткування, заходи із зацікавлення населення інших успішних країн (за рамками Балто-Чорноморського формату) мали б бути максимально публічними задля якнайширшого їх інформування щодо дій країн Балто-Чорноморського союзу. Наслідком цього мала б бути офіційна підтримка проекту з нейтралізації російської ядерної зброї президентами, парламентами та урядами їх держав.

Крім безпосередньої вигоди, такий підхід відволік би значні сили агресора і став би важливим його дезорганізуючим чинником. За таких умов, вкупі з  боєздатною українською армією і міжнародною єдністю, росіяни навряд чи займатимуться реалізацією своїх агресивних планів.