Дорогі наші захисники

Маємо віднайти найпроникливіші, найтепліші слова для тих, хто боронив нашу державу у сиві віки, у порівняно недалекому минулому, а ще більше — для тих, хто ціною власного життя захищає її нині. 

У моєму журналістському блокноті чимало історій про новітніх захисників України, розповіді про них з’явилися у “Високому Замку”. Згадаю лише декілька. Майор Олександр Петраківський, який у нерівному бою під Луганськом віддав свою каску солдатові, а тепер, після важкого поранення, третій рік перебуває у напівкоматозному стані. Студент-доброволець з “Айдару”Василь Пелиш, якому сепаратисти відрубали руку, бо на ній було витатуйовано герб-тризуб. Десантник Ярослав Стеців, який, рятуючи побратимів із ворожої засідки, втратив ногу. Колишній податківець Андрій Снігур, який не послухався дружини і мами, і з міжхребцевою грижею пішов на війну. “Кіборг” Богдан Здебський, який на передовій вчив російськомовних побратимів зі сходу народних пісень і молитов. Це лише маленька дещиця сучасних героїв України, яких народив наш час. До них цілком можна зарахувати і 93-річну львів’янку Клавдію Поліщук, яка 2 тисячі євро, отриманих від німецького уряду як жертва ІІ Світової, передала на закордонне лікування учасників АТО...

 До глибини серця мене зворушили недавні зустрічі на Яворівському полігоні. Серед тих, хто вирішив здобувати військову професію, було багато недавніх школярів. Як ось активна волонтерка із Запоріжжя Вікторія Гавриленко, яка з концертами їздила до фронтовиків. Чемпіонка Європи Катерина Бондаренко із Сум за підсумками ЗНО могла вступити у чотири “цивільні” виші, але зупинилася на Академії сухопутних військ. Вибір дівчини підтримали батьки, які працюють... митником і ріелтером. Захисником Вітчизни вирішив стати і 16-річний Дмитро Бойчак зі Славути, батько якого очолює на Хмельниччині податкову інспекцію і, на думку обивателів, міг би “відкупити” сина від армії, влаштувати його у “тепленьке” місце. Воістину золота наша молодь! 

Був момент, коли я ледве стримував сльози. Сталося це при розмові з уродженцем луганського Лисичанська — молодшим сержантом Романом Гребенюком. Хлопець відбув три ротації при захисті Донецького аеропорту. Пережив особисту драму, бо батьки під впливом російської пропаганди на початках підтримували так званих “ополченців” (зараз вони все зрозуміли і стали на бік сина). Незважаючи на те, що не служив строкової служби, як тільки на Донбасі спалахнула війна, Роман пішов захищати Україну. Каже, що таким був його конституційний обов’язок. А тепер послухайте, що відповів цей донбасівець на моє запитання, чому він, досвідчений фронтовик, приїхав у військову академію у Львові:

- Я мріяв стати офіцером. А ще хочу навчитися... марширувати. За роки війни такої можливості у мене не було. Рано чи пізно здійсниться моя голуба мрія — ми звільнимо від ворога Донецьк і Луганськ. Хочу пройтися по цих звільнених містах урочистим маршем на Параді Перемоги!