Просто стрілися дві самотності

Пам’ятаєте колись популярну пісню у виконанні Вахтанга Кікабідзе: 

“Просто встретились два одиночества,

Развели у дороги костер,

А костру разгораться не хочется,

Вот и весь, вот и весь разговор”.

Ці рядки спали на думку після зустрічі у Санкт-Петербурзі президентів Туреччини і Росії. Перед зустріччю Ердоган назвав Путіна “мій друг Володимир”. Путін  до  такого панібратства не опустився, очевидно, пам’ятаючи приказку про  тамбовського  вовка. Донедавна вони  були лютими ворогами, а між країнами ледь не спалахнула війна після того, як турецькі  льотчики збили російський військовий літак СУ-24. І ось зустрілися. Для чого?

Обидва лідери опинилися у певній міжнародній ізоляції. В обох зіпсовані відносини (щоправда, різною мірою) з Європейським Союзом і США. Ердоган ображений на Захід через неправильну, на його думку, реакцію європейських партнерів і США (хоча вони однозначно засудили дії військових) на невдалий переворот у Туреччині. Не сподобалась Ердогану і критика західних лідерів щодо надмірних репресій проти його опонентів, масових арештів, багатотисячних звільнень з роботи, наміру запровадити смертну кару. США без доказів вини не хочуть видати Туреччині популярного серед значної частини турків письменника і громадського діяча, колишнього імама і проповідника Гюлена, який колись був соратником і близьким другом Ердогана. Тепер той звинувачує його в організації військового путчу. Більшого ворога, ніж Гюлен, зараз у Ердогана немає. Натомість «друг Володимир» беззастережно підтримав свого турецького колегу і не став, як на Заході, читати мораль на тему прав людини чи свободи слова. Адже, як кажуть, обоє рябоє... В обох авторитарних лідерів чітко проглядаються диктаторські замашки, обидва правлять півтора десятка років, мають практично необмежену владу, один приміряє царську шапку Мономаха, другий - султанську чалму. Це об’єднує. А ще - економічні інтереси. Турецька туристська галузь, сільське господарство, легка промисловість страждають через російські санкції. Росія,  своєю чергою, мріє реанімувати газопровід Турецький потік, аби ще більше прив’язати Європу до кремлівської труби і, звичайно, нашкодити «братній» Україні як транзитеру російського газу на Захід. 

Та чомусь, попри ренесанс у стосунках, «султан» і «цар» були сумними на зустрічі у Санкт-Петербурзі... Можливо, тому, що заяви і наміри — це одне, а реальність трохи інша. Без згоди Європейського Союзу ні Південний, ні Північний-2, ні Турецький та інші потоки не мають жодного шансу на успіх.

Мабуть, росіяни знову заполонять турецькі курортні береги, незважаючи на «Кримнаш», їстимуть турецькі помідори, носитимуть турецькі норкові шуби і шкіряні куртки.  А Ердоган і надалі закриватиме очі на репресії путінським режимом кримських татар, не так завзято намагатиметься повалити у Сирії «друга Путіна» - кривавого диктатора Асада. А Кремль не так інтенсивно постачатиме зброю курдам, ворогам Ердогана, які хочуть створити свою державу на частинах території Сирії, Іраку і Туреччини. 

Невідомо, як довго протримається нова “дружба-жуйка” між Ердоганом та Путіним. Для Європи вона може обернутися новим потоком біженців із Сирії  через Туреччину, для України нічого доброго також не віщує. Хоча і драматизувати цей тимчасовий альянс не варто. Занадто різні геополітичні інтереси у цих дружбанів.