Той, що збудував свій Храм
Улюблена притча Бориса Возницького про будівничих нині актуальна як ніколи
Кожен, хто спілкувався з Борисом Григоровичем Возницьким, тримає у пам’яті історії, пов’язані з цією людиною. Але одна повторюється: про Возницького з лопатою - він часто брав до рук цей робочий інструмент, працював біля якогось із замків, вони, згідно з його мрією, мали відродитися й створити “Золоту підкову”…
Я тоді була репортеркою-початківкою, Возницького в лице ще не знала, приїхала в Золочівський замок. Неподалік замкової брами привіталася з дядьком у робочому одязі, він орудував лопатою, доріжку, здається, розчищав. Яким же було здивування, коли згодом виявилося, що це і є директор Львівської картинної галереї. І це був перший привід відчути симпатію до людини, яка не цуралася жодної роботи, яка любила культуру й мистецтво - свою “сродну працю” - і словом, і ділом.
Згодом — це було вже в Олеському замку, я вперше побачила у фондосховищах роботи майстра ХVIII століття Іоана Георга Пінзеля, почула від Бориса Григоровича розповідь про автора цих робіт. Від цієї визначальної розмови виникла й сформувалася глибинна зацікавленість роботами майстра, його особистістю, усіма тими місцями, де залишив він по собі сліди, тому й опинилася згодом у Бучачі, Рукомиші, Городенці, Тернополі, Івано-Франківську, Годовиці... Якби не Возницький з однодумцями, ми б не мали нині Пінзеля. Унікальні роботи у дереві згоріли б у вогні, зігнили б у болоті за костелами... Борису Возницькому доводилося буквально зупиняти рух пилки, що вже вгризлася у тіло ангела з Городенківського костелу: нерозумна юнацька рука за дорученням дорослого варвара вже сумлінно виконувала завдання, різала шедевр на дрова... Тринадцять фігур з костелу пішло на дрова, музейники не встигли їх врятувати. Врятували п’ять скульптур — деякі вже без голови, без рук, а тринадцять було порізано. Це було страшне нищення, розповідав Борис Григорович. Загалом третину усіх робіт Пінзеля, казав, вдалося врятувати, дві третини пропало...
Епізод з труною на поверхні ставка села Годовиці з роману “Інші пів’яблука” - не літературна вигадка. Так було. Музейникам зателефонували, розповіли, що діти з піонерського табору хазяйнують у Городенківському костелі. В унікальному костелі, побудованому архітектором Меретином, з унікальним вівтарем Пінзеля. Дітлахи витягли з храму труну й спустили на воду човном - таку картину побачили музейники. Тоді й зрозуміли: треба негайно рятувати дерев’яні скульптури з костелу. Ця чудова сімка робіт Пінзеля кілька років тому у Луврі стали центральними експонатами виставки майстра. “Розп’яття”, “Богоматір”, “Святий Іоан”, “Жертвопринесення Авраама”, “Самсон розриває пащу лева”, “Ангели” на фрагментах консолей... Вони шокували вибагливу європейську публіку самим фактом існування, тим, що подібні перлини якимось дивом збереглися в Україні.
Кожна зустріч з Борисом Возницьким залишала помітний слід, надихала на нові ідеї та нові справи. Кожна зустріч з ним ставала життєвим уроком. Колись розповів про такий випадок: прийшов до нього в 60-ті роки сільський дядько, приніс у мішку скручені сувої, лежали у нього на стриху бозна-скільки років. Розгорнули — й відняло мову: унікальні давні гобелени. Скільки дід попросив, стільки директор галереї й заплатив, 400 рублів, якщо не помиляюсь. На той час це були великі гроші. Колекціонер ухопився б за ці раритети, не випустив би вже з рук. Якби Возницького цікавило особисте збагачення, він на своїй посаді міг би стати мільйонером, але йому розходилося у більшому. Щоб стали безпрецедентними за наповненням фонди Львівської картинної галереї. Щоб було врятовано те, що ще можна було врятувати. Щоб замки Львівщини не зруйнували остаточно час та байдужість. Цілі Возницького були вищими, амбітнішими. Як цього бракує багатьом нинішнім, хто називає себе елітою нації…
Рятувальних експедицій на рахунку Бориса Григоровича та його колег — не перелічити... За скромною бухгалтерією, Возницький з командою однодумців врятували близько 36 тисяч творів мистецтва: вівтарі, кам’яні, мармурові та дерев’яні скульптури, полотна, гобелени, меблі, предмети побуту. Протягом тридцяти років зібрали артефактів на 17 мільярдів євро…
Возницькому мало що було потрібно особисто для себе. Він дуже скромно вбирався, був невибагливий щодо умов життя, але спішив зробити те, на що й десяти життів забракло б. Те, що Львівська національна галерея мистецтв має сьогодні 17 відділів і понад 50 тисяч творів мистецтва — заслуга перш за все Бориса Григоровича. Тому й галерея названа його ім’ям.
16 квітня Борису Григоровичу виповнилося б 90 років, якби не трагічна автокатастрофа, що забрала його життя у травні 2012 року. Сухий перелік його звань, нагород та заслуг перед Україною — це довгий список, в якому чи не головна — Герой України.
Згадую улюблену Борисом Григоровичем притчу про будівничих, а перед очима - постать чоловіка з лопатою під брамою Золочівського замку. Хтось мучиться у тяжкій роботі, не розуміючи її сенсу, а хтось працює натхненно й піднесено, бо усвідомлює, що будує Храм — у цьому суть тої притчі. Борис Григорович Возницький прожив наповнене глибоким сенсом життя Будівничого.
