Поки живе мова - житиме й народ

Хоча здавалося, що цей статус мала російська мова. Де-факто вона виконувала роль державної, а де-юре її статус був закріплений у Конституції лише як мова міжнаціонального спілкування. Але всіляко заохочувалося утвердження російської мови в ролі державної.

Як наслідок, на практиці російська мова витісняла мови інших національностей, які проживали в межах Радянського Союзу. Російська мова домінувала в суспільно-політичній, науково-технічній, освітній, культурній та інших сферах життя.

Наприклад, в Україні у російських школах модно було спокійно "сачканути" від уроків української. Для цього батькам було достатньо якогось формального приводу.

Національна мова ставала периферійною, маргіналізувалася. Ще б трохи, і в більшості республік вона була б втрачена. Тому не дивно, що після розпаду Радянського Союзу у конституціях більшості держав, новоутворених із пострадянських республік, було закріплено статус державної мови.

У незалежній Україні, зрозуміло, єдиною державною мовою стала українська. Натомість у Білорусі, після приходу до влади Олександра Лукашенка, статус державної, окрім білоруської, отримала і російська. Очевидно, що це було зроблено на догоду Кремлю, такий собі реверанс у бік Росії. Кремль за це досі щедро розраховується, постачаючи в Білорусь нафту і газ за неринковими, заниженими цінами. Але ця економічна залежність з часом привела до тотальної політичної залежності, якої Лукашенко вже й хотів би позбутися, але не може. Запізно. Який нині стан білоруської мови, розповідати не варто. Він плачевний. 

В Україні до Помаранчевої революції і Революції Гідності влада не надто переймалася утвердженням української мови в державі. У засобах масової інформації, в культурному житті, в книговиданні, а іноді у закулісному політичному житті, за інерцією домінувала російська. Тільки зараз ситуація потрохи змінюється. На жаль, занадто повільно. Досі всупереч закону про державну службу деякі високопоставлені чиновники, міністри, голови облдержадміністрацій, керівники державних підприємств  публічно виступають російською мовою. Особливо прикро, що законом нехтує міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, який публічно виступає російською.

Викладач Львівського національного університету ім. Івана Франка, громадський активіст Святослав Літинський подав на Авакова до суду, за те, що міністерство відмовилося перекладати виступ міністра українською мовою, і виграв суд. Але міністр нічого собі з того не робить. І ніхто, ані прем'єр, ані президент не завдають собі труда поставити чиновника на місце.

За часів Януковича і навіть зараз з уст іноземних політиків можна почути, що, мовляв, в Україні заради міжнаціонального спокою треба надати російській мові статус  другої державної. Насправді тут ідеться не про мир і спокій, а, по суті, про намагання закріпити домінуюче становище російської мови, яке дісталося нам у спадок від Радянського Союзу.

Справді, у Європі є приклади країн, у яких є дві або більше державних мов. Наприклад, у Швеції, Фінляндії, Швейцарії. На ці приклади люблять часто посилатися  політичні спекулянти, що агітують за двомовність в Україні. Насправді вони підмінюють поняття і маніпулюють. Оскільки в жодній з цих країн не проводилося політики  витіснення і знищення будь-якої з національних мов, як це було з українською в Російській імперії, а потім у Радянському Союзі. Кремль століттями гнобив українську  мову, щоб русифікувати, асимілювати, а, по суті, знищити українську націю. Тому українську мову треба захищати і розвивати. 

Прикладом бережливого ставлення до державної мови є Франція. І хоча французька мова ніколи не зазнавала переслідувань та репресій, як українська, не  заборонялася, Париж вважає за необхідне надавати своїй мові багато різних преференцій. Французька республіка щедро фінансує з державного бюджету розвиток  національного кіно, книговидання, телебачення і пресу, популяризує французьку мову та культуру за межами країни. 

Приклад України показує, що законодавчий статус, навіть закріплений у Конституції країни, автоматично не гарантує захисту та розвитку державної мови. Важливо,  щоб саме суспільство і влада усвідомлювали необхідність відповідної державної політики. Як писала геніальна Ліна Костенко: "Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову". А Іван Огієнко свого часу писав: "Поки живе мова - житиме й народ".