«Хто піде після таких книжок воювати?..»

Стало відоме ім’я лауреата цьогорічної Нобелівської премії з літератури.

Це білоруська письменниця Світлана Алексієвич, визнаний майстер художньо-документальної прози. Народжена в Україні, у місті Івано-Франківську (у 1948 році це ще був Станіслав), у сім’ї білоруса та українки.

Нобелівський комітет сформулював, за що саме письменниця заслуговує на найвищу відзнаку: «За її поліфонічний текст, який став пам’ятником стражданню та хоробрості нашого часу».

Найвідоміші книжки 67-річної Алексієвич — «У війни не жіноче обличчя», «Цинкові хлопчики», «Чорнобильська молитва», «Час секонд хенд»… Розмір премії становить 8 мільйонів шведських крон (близько 953 тис. доларів).

Від початку 2000-х років письменниця жила в Італії, Франції, Німеччині. Після дванадцяти років у Європі, кілька місяців тому повернулася до Білорусії. У Європі Світлану Алексієвич знають як антирадянську письменницю. Вона одна з перших публічно критикувала окупацію Криму та політику Росії стосовно України.

За визначенням самої письменниці, вона тридцять років пише історію «червоної утопії», «червоної людини», історію жахливого експерименту на такому величезному просторі. Головні теми — Друга світова війна, діти і жінки, війна колоніальна, Чорнобиль, розпад «червоної імперії»…

Зараз, коли агресивний путінський режим намагається змінити правила життя у сучасній Європі, особливого звучання набуває найвідоміша книжка Світлани Алексієвич “У війни не жіноче обличчя”. У середині 80-х років вона поспілкувалась із понад 800 жінками-фронтовичками. Їхні спогади й склали цю книжку, а правда життя і смерті з цієї збірки для багатьох стала шоком. Далеко не усе пропустила цензура, а дещо, як згодом зізналася авторка, викреслила й вона сама, настільки приголомшливими видавалися їй деякі епізоди. Після виходу книжки фронтовики — жінки та чоловіки — засипали Світлану Алексієвич листами. Деякими з них, як і своїми записами розмов із цензором, письменниця поділилася нещодавно в інтернет-виданні «Букник».

“Я — вчитель історії… — писала одна з жінок. — На моїй пам’яті підручник історії переписували тричі. Я вчила дітей за трьома різними підручниками… Що після нас залишиться? Запитайте нас, поки ми живі. Не придумуйте потім. Запитайте”…

Алексієвич запитувала. А цензор, читаючи її рукопис, ставив питання вже їй: «Хто піде після таких книжок воювати? Ви принижуєте жінку. Жінку-героїню…”. “Звідки у вас ці думки? Чужі думки. Не радянські. Ремарка начиталися… У нас ремаркізм не пройде”.

У блокнотах Алексієвич залишилися записи цих розмов. “Ви маєте шукати героїчні приклади, — напучував цензор. — Їх сотні. А ви показуєте бруд війни. Спідню білизну. У вас наша Перемога страшна. Чого ви добиваєтеся?». — «Правди». — «А ви думаєте, що правда — це те, що у житті?.. Ні, правда — це те, про що ми мріємо…”.

Письменницю звинувачували у тому, що вона байдужа до великих ідей. “Так, погоджувалась вона, я не люблю великих ідей. Я люблю маленьку людину…».

Письменник Сергій Кузнецов, редактор сайту, що оприлюднив нещодавно епізоди війни, які не увійшли до книжки Алексієвич, пояснив своє рішення так: “Світові потрібна правда. Слова правди стануть протиотрутою новій брехні, тріскучим гаслам та фальшивому патріотизму, яких сьогодні навіть більше, аніж у роки моєї молодості. Нам хотілося б, щоб люди, які кричать «Если надо — повторим!», прочитали, як самі фронтовики описували свій воєнний досвід…”.

Нобелівська премія східноєвропейській письменниці-гуманістці є очікуваною і невипадковою. Тим приємніше, що вона має безпосереднє відношення до України.

“Я все своє дитинство провела в українському селі, у Вінницькій області, — нещодавно згадувала Світлана Алексієвич на українському телебаченні. — Я завжди кажу, що пишаюся, що у мене українська кров…”.