Вода і люди
Неправильно, каже мені сусідка Галя, ви косу тримаєте - так руки швидко втомляться. А мені видавалося, що все гаразд, що я доволі спритно вправляюся у новому вмінні. Принаймні лезо стинає сухе бадилля під старим горіхом — чого ж іще?
Сухо-сухо у зарослому садку, де земля забула про дощ. Навіть непередбачувана норовиста річка Вирва завмерла калабаньками, оголила русло до кам’янистої стежки. І осінні фіолетові квіти, завжди рясні о цій порі, тепер, дрібні та кволі, похитуються на солом’яних патичках. Такої сухої осені, що перейшла із сухого літа, давно не було.
Біля джерельця на сільському подвір’ї — цинкова балія, у неї збігає цівка води, перетікає через край. Люди ходять сюди звідусіль по воду, бо колодязі (тут кажуть “студні”) на обійстях пересохли. За воду не дякують, бо вода належить усім. Надто у посуху, коли волога геть зовсім відступила углиб, сховалася. “Слухай, але мовчи, це як вода вночі, глибоко під тобою, б’ють холодні ключі”. Згадуєш Жадана та його поезію, прислухаючись до тихого дзюрчання невтомного джерельця.
За сусідом Михайлом з порожнім відром до потічка чалапає хлопченя з дволітровою пластиковою пляшкою. Малюкові роки чотири. Він у самих шкарпетках. Вдає зі себе господаря. Він і є господар, хоч зовсім ще малий. Живе за кілька хат звідси, Васильком називається.
За кілька хвилин повертається, поважно проминає нас, не підводячи очей. А тоді чую дитячий плач у кутку садочка, під парканом. Василько заблукав. Притискає до себе пляшку з водою, сльози котяться засмаглими щоками. Забув, як сюди потрапив, з якого боку. Щойно опинився за штахетинами на дорозі, як сльози обтер й побіг до своєї хати, шморгаючи носом.
У сухому лісі знаходимо кілька маслюків, на Старосамбірщині їх називають сосняками. У небі курличуть журавлі. Летять двома клинами, голосно сповіщаючи про свій відліт. Не сумно кричать, а тріумфально. Цей журавлиний клич - з тої ж категорії, що й людське творче натхнення. Можна й без нього прожити, але це буде вже зовсім інше життя, зовсім інший політ.
Спускаючись битою дорогою у долину, не могли забрати незнайому бабцю, бо не мали місця у машині, але запропонували довезти її важкезні тлумаки з яблуками та сливками. Вона зраділа, попросила залишити торби при дорозі, біля нижньої каплички. “Гриби сі поївлєют!” - запевнила нас. Вони, мовляв, будуть попри все. І дощ нині буде.
Наступного ранку у небі гуркотять гігантські камені на невидимому возі. На дощ збирається. Гримить та й гримить - і ані краплі з білої хмари.
Гуркотіло довго й сухо, а тоді почало блискати по усьому небу. І тільки коли подумалося: ні, не буде дощу! Ось так погримить-поблискає — і ні краплі не впаде... Як небо відкрилося - й пішла вода стіною.
Спочатку навіть калюж не було. Вода входила у суху землю, наче у пісок. А тоді зашуміло у ринвах, забулькотіло у стічних трубах, а тоненька цівочка джерельця перетворилася на бурхливий водоспад. Дочекалися води.
