Ода радості Ірини Жиленко

У свої двадцять із гаком я по-різному ставилася до феномену українського шістдесятництва: у шкільні роки, коли так хотілося за щось боротися, завчала напам’ять найафористичніші вірші Ліни Костенко, в університеті з осудом віднаходила в поетичних збірках шістдесятників вірші-паровозики, а потім це сприйняття взагалі розпорошилося, бо ж колись таке щільне коло однодумців ми почали сприймати як окремі постаті з дуже різними поглядами на життя і країну… Але нині, прочитавши 800-сторінкове «смолоскипівське» видання спогадів і щоденників Ірини Жиленко «Homo Feriens», я хочу дивитися на ті роки саме її очима.

В цій книзі переплелися сторінки особистого життя Ірини Жиленко, історія, поезія і десятки доль людей, які були сучасниками поетеси-шістдесятниці. Композиційно книга складається із щоденників Жиленко (перший запис у щоденнику датований 1959 роком), листів до чоловіка і власне мемуарів, які надають оповіді цілісності і завершеності. Цікаво, що читач при цьому не відчуває зміни голосу, віку оповідача: Ірина Жиленко й у 20 років, і у 60 так само закохана у життя і відкрита до прекрасного. Перед нами не Іраїда («героїчна»), яким було офіційне ім’я поетеси, а саме Ірина — мир, радість і стишеність. «Homo Feriens» («Людина, яка святкує») знайомить нас із таким рідкісним видом людини, яка шукає не позірної слави, дарованої натовпом, а самітництва, вид людини «неспортивної», яка ненавидить змагальність і пристосування. І навіть старість для Ірини Жиленко — дивовижна пора. «Дарма, що всі відкриття позаду, — впевнена героїня «Homo Feriens». — Але з тобою ще тихе блаженство повторення — втіха од змін пір року, перечитування улюблених книг, прогулянок по знаному до дрібниць рідному місту… Всьому знаєш ціну, а отже — ніяких дуже болісних кривд... Бо вже розумієш, що жити — це зовсім не означає діяти, рухатись, досягати, завойовувати, закохуватися і закохувати в себе, ні. Життя — це ота пауза, мить, коли в тобі стає тихо і світло, і довкола — тихо і світло. Коли ти сідаєш у робоче крісло, дивишся в засніжене вікно і повнишся (як кімната — світлом) життям». Такою ж, незважаючи на час, який вимагав віршів-закликів, завжди була і поезія Жиленко — поезія радості, відпочинку і самозаглиблення. Саме тому її перо — «найбеззубіше на світі».

Попри нотки образи на молоде покоління (викликані, вочевидь, миттєвими емоціями), яке Ірині Жиленко видається бездуховним, і на сучасність, яка «виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби», здається, що саме для молодого читача ця книжка може бути найбільш цінною. Це не лише підручник із того, як знаходити істинне поза матеріальним, ця книжка ще й про велику любов. Листи Ірини Жиленко і її чоловіка Володимира Дрозда, які вони писали одне одному з 1964-го до 1966 року, коли небезпечного для радянського режиму письменника зі слабким здоров’ям на три роки відправили служити на Забайкалля, — варто було би видати окремою книжкою (до «Homo Feriens» ввійшли лише листи Жиленко). Адже це історія великих почуттів, які не визнавали ні відстані, ні нестатків, ні тиску згори. «Мабуть, саме це і є любов, — говорить Ірина Жиленко. — Коли, виокремивши одну людину, захищаєш її, як стіни і дах, і виправдовуєш більше, ніж себе». І всі проблеми нинішніх молодих, яким складно знайти роботу, придбати житло, виховати дітей, видадуться мізерними на тлі життя цих двох творчих особистостей, які так часто не мали де жити, яких звільняли через їхні погляди з роботи, яких переслідували все життя, але які не залишили одне одного. «Хтозна, — розмірковує вже нинішня Ірина Жиленко, — якби не та синя дорога листів — можливо, наш сімейний човен і розбився б «об побут». Але за три роки листування ми зрослися душами. Ті листи були світлим подвигом, ниткою Аріадни, вони не дали заблукати і втратити одне одного».

І ще це книга про велику дружбу і духовну спільність шістдесятників. В «Homo Feriens» всі вони ще молоді, сповнені задумів, бажання змінювати і творити: Євген Сверстюк, Іван Драч, Лесь Танюк, Валерій Шевчук, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Василь Симоненко, Алла Горська, Микола Вінграновський, Опанас Заливаха, Василь Стус, Іван Світличний… Вони влаштовують вечірки у квартирах і майстернях, гуляють Києвом, колядують, слухають і критикують твори одне одного у Клубі творчої молоді, захоплюються класичною музикою, створюють родини, народжують дітей, позичають одне одному гроші, книжки і навіть одяг… І поруч із ними ще творять і, звісно ж, не завжди їх розуміють «батьки» і «діди»: Гончар, Стельмах, Малишко, Рильський, Тичина… А ще ж відчувається духовна близькість із поетами «розстріляних» 30-х: Плужник, Куліш, Хвильовий… І в цю оповідь про становлення великого покоління вплітаються вікопомні події: смерть Симоненка, бутафорство похорону Рильського, враження від «Перегляду тіней забутих предків» і «Криниці для спраглих», загибель Алли Горської, перші арешти і поступовий розкол шістдесятництва на мистецьке і політичне…

«Погляд на моє товариство з 90-х років, і той погляд, який я легковажно дарувала йому у 60-х, — це два різних погляди», — зізнається поетеса. Здається, що сучасний погляд авторки оминув чимало страшних сторінок в історії українського шістдесятництва. Жиленко майже не пише про арешти і долі політв’язнів. Хтозна — чи це наслідок цензури і роботи тих спецслужб, які, безперечно, знали про щоденники всіх шістдесятників, чи, можливо, це риса людської пам’яті, яка хоче повертатися в те минуле, де ще всі були молоді і все було попереду. «Починаючи писати цю книгу, я взяла собі за правило писати про те, про що саме зараз хочеться написати, — пояснює нам Ірина Жиленко. — Перестрибувати через роки і десятиріччя, знову повертаючись у шістдесяті. Адже, повторюю, це не труд науковця від історії літератури чи руху шістдесятників — це книга поета. А поети пишуть, як живуть і мислять — про все відразу і впереміш, бо для них сучасним є все»…

Для людини сучасної — не святкуючої, а страшенно заклопотаної і розхристаної — ця щира сповідь стане хорошим ліком. Від забування минулого і звички бачити лише нинішнє, від поспіху, з яким беремося за творчість, стосунки і спілкування, від нашого всенародного песимізму. І від наших звинувачень на адресу шістдесятників, які, мовляв, не переймаються життям країни, не виходять на люди і застрягнули у своєму вчора. Здається, що саме книга «Homo Feriens» відкидає ці закиди і примирює минуле і сучасне героїв цієї книги, і країни, яку вони не проміняли на жодну іншу.