«Його велич – у мудрості й скромності. З ним почуваєшся рівним»

Серед когорти українських патріотів, яким треба низенько вклонитися до землі за їхню благородну працю, є і Кардинал Любомир Гузар, донедавна предстоятель Української греко-католицької церкви. Великий Українець! Його роль не лише в історії Церкви, а й у духовному житті України визначна і, не побоюся цього слова, — епохальна!

Оглядаючись на подвижницький шлях Любомира Гузара у житті України, давайте поміркуємо над деякими речами, подивимося на історичну ретроспективу. Яке завдання стояло перед Митрополитом Андреєм Шептицьким? — утвердити український характер нашої Церкви. Бо ж до нього вона майже повністю латинізувалася, відійшла на задвірки. Навіть проповіді у храмах тоді не виголошували нашою рідною мовою, а здебільшого осоружним церковнослов’янським «язичієм», польською, подекуди — німецькою мовами... Андрей Шептицький зробив УГКЦ справді українською церквою, вона стала націо­нальною духовною святинею.

Яке завдання стояло перед Митрополитом Йосипом Сліпим, після того, як нашу Церкву знищили московсько-большевицькі окупанти у 1946 році? Не дати їй загинути, зберегти її хоча би у підпіллі. Хай там що! — а всі структури Церкви мали функціонувати. Не тільки на Заході, у вільному світі, а й у зрадянщеній Україні. Митрополит підпільно висвячував єпископів, священиків, яких потім викривали і які потім, як і сам Йосип Сліпий, йшли у тюрму. 18 років Митрополит пробув на каторзі, але зберіг вірність Україні, українській Церкві…

Коли Україна стала вільною, нова історична місія постала перед Мирославом Іваном Любачівським — витягнути Українську греко-католицьку церкву з катакомб, утвердити її, легалізувати, вдихнути у неї нове життя. Він зробив це! Виконав свій історичний обов’язок.

Після Мирослава Івана Любачівського до керівництва УГКЦ прийшов Любомир Гузар. Нелегкий то був час. Пригадується, коли відбувався синод УГКЦ, на якому мали обрати нового очільника, близько трьохсот інтелігентів-галичан звернулися до українських владик із заявою про те, що Гузар, мовляв, не годиться на цю посаду. Як вони помилялися…

Була згодом ще одна подія, проти якої обурилася, даруйте за таке означення, «зацофана» патріотична інтелігенція — коли Любомир Гузар як предстоятель УГКЦ переніс патріарший осідок зі Львова до Києва. Що то було криків! Цей переїзд називали зрадою, втечею. А що вийшло насправді? Українська греко-католицька церква завдяки Блаженнійшому Любомиру Гузару утвердилася як явище загальноукраїнське і світове. Тепер у нас є не тільки Київська і Львівська митрополії — а усі сім митрополій УГКЦ! З’явилися нові єпархії, екзархати. Навіть з Донецька, Луганська приходять відомості, що там будують нові церкви, утворюються нові громади, церковні управи. А подивіться, як утверд­жуються освітні заклади! Український католицький університет, Богословська академія УГКЦ у Львові готують високоосвічені кадри. Ми бачимо відновлення монашого життя (сам Любомир Гузар є ченцем об’єднання студитів). При Церкві утвердилися потужні мирянські структури — такі, як «Українська молодь — Христові!», різні жіночі Марійські організації. Ми бачимо встановлення адміністративних зв’язків УГКЦ із різними конфесіями в Україні. У Києві Блаженнійший Любомир Гузар є одним із найповажніших авторитетів, його приймають на високому державному рівні. Попри свій поважний вік і брак здоров’я, Блаженнійший перебуває у вирі громадського життя. Коли правозахисник Євген Сверстюк організовує круглий стіл «Перше грудня», під час цих філософських розмов на теми, як повинно далі жити суспільство, слово Любомира Гузара має особливу вагу…

Блаженнійший Любомир Гузар уповні виконав оту історичну місію, яку на нього поклав час, — утвердив УГКЦ як явище загальноукраїнського характеру. Зробивши це, спокійно, мирно, гарно, передав правління Церквою своєму молодому, талановитому, освіченому наступникові «ще теплою рукою».

Любомир Гузар — це і видатний державний діяч. На всі актуальні питання, які постають перед суспільством, він пропонує свої відповіді. Треба говорити про нове розуміння Блаженнійшим ролі Церкви. Звичайно, що вона найперше існує для молитви, для спілкування з Богом. Але ж не забуваймо, що Церква існує в суспільстві. А суспільство — це громадяни, це — держава, це — різні політичні події. Отут думка Любомира Гузара стає визначальною.

Коли я, приїхавши до Києва у 1990 році, відчував якесь зверхнє, неприязне ставлення до себе як до греко-католика, то зараз ситуація — не тільки у релігійних настроях, а й суспільних — кардинально змінилася. Бо всі побачили, що греко-католиків представляє освічений, європейського рівня чоловік, який вміє говорити про суспільні проблеми дуже спокійно, виважено, і водночас — глибоко. За ним не тільки знання, а й життєвий досвід, природність.

З життєписом Блаженнійшого Любомира Гузара пов’язана ще й така історія, що його висвятив на єпископа Патріарх Йосип Сліпий. Висвятив підпільно. Через це згодом Любомир Гузар пережив багато складних ситуацій. Я боровся за те, щоб свячення Патріарха Йосипа було визнано у Ватикані. Є таке правило, що не можна проводити хіротонію єпископів (рукоположення) на чужій території. Але в цій історії були свої особливі обставини — в ті часи (йдеться про радянський період) територія України була окупованою, і, зрозуміло, рукоположення не можна було здійснити там. Патріарх Йосип висвятив Любомира Гузара в українському храмі, територію під який викупила українська громада. Тому свячення, яке отримав Любомир Гузар від Йосипа Сліпого, є канонічним, воно не суперечить церковному чину…

Спілкування з цим чоловіком — це величезна душевна насолода, винагорода. Велич цієї харизматичної людини — у її мудрості, простоті, задушевності, життєвій скромності. Блаженнійший Любомир Гузар завжди вміє слухати, має м’який гумор. З ним почуваєшся рівним, не відчуваєш відстані. У Кардинала Гузара багато власних афоризмів. Пригадую, я дуже журився, коли у суспільстві між нами, інтелігенцією, та й у церковних колах, чинився всілякий розбрат, неприємні історії. Якось запитую Блаженнійшого: «Владико, ну чому ж це так?». А він каже: «Знаєте, пане Михайле, коли не знаєте, о що ходить, то знайте — ходить о гроші». Цей та багато інших його влучних висловів згодом широко пішли поміж люди. Одного разу журналісти запитали владику про те, що можна вживати у піст, а що — ні. Блаженнійший відповів на це по-філософськи: «Можна їсти все. Головне — щоб не їли одне одного…».

У дуже відповідальні, визначальні для себе моменти Україна завжди видавала на-гора людей, на яких була покладена важлива історична місія. І вони виявлялися гідними такої місії. Якби у нашій Церкві не було таких постатей, як Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Мирослав Іван Любачівський, Любомир Гузар, невідомо, що сталося б з нами, з нашою духовною культурою в сьогоднішньому світі, де на кожного чигають найрізноманітніші випробування. Але, на щастя, у нас такі люди є. Будьмо і ми гідними їхнього великого життєвого прикладу.