Владі потрібні беззубі «акули пера»...

Така політика “регіональної” більшості (“благословили” 188 нардепів від Партії регіонів, фракція комуністів у повному складі (25 осіб) та майже в повному складі фракція Литвина (19 з 20 осіб) і частина позафракційних) чимось нагадують мені військову агресію Російської Федерації щодо Грузії в 2008 році, яку кремлівські стратеги цинічно охарактеризували як “примушування до миру”. Отже, ухвалюючи репресивний закон, який дає “зелене світло” для засудження неугодних журналістів, влада примушує “акул пера” до самоцензури. Якщо закон набуде чинності, то більшість колег, навіть дуже сміливих та відчайдушних, сто разів подумають, чи називати речі своїми іменами... Журналістика стане беззубою і безбарвною, а такою вона нікому не цікава та не потрібна. По суті, у нас, журналістів, зухвало відбирають право на професію. А у людей — право на отримання правдивої інформації. Адже саме правду не любить влада, яка цинічно бреше своїм громадянам. Чи зможуть журналісти після запроваження закону Журавського критикувати уряд Януковича за те, що життя вже сьогодні не поліпшилося, а влада, яка на виборах це обіцяла, обдурила народ? Чи це вже буде образа та наклеп, бо Янукович, Азаров та його чиновники можуть образитись та подати в суд на журналіста, який такою критикою зіпсував їм репутацію? Зрештою, звідки журналіст може знати, за що той чи інший політик чи чиновник може образитися? Деякі люди готові ображатися на дурниці, на те, що хтось не так на них подивився... Абсурдність цього закону очевидна. Але чи неочевидною була абсурдність і надуманість звинувачень щодо Юлії Тимошенко? Чи не було абсурдним її арешт та засудження, як, втім, і арешт та засудження Юрія Луценка. То чого дивуватися цьому безглуздю?.. Розправившись з лідерами опозиції, влада відкрила “другий фронт” — взялася за нейтралізацію ще одного небезпечного для неї ворога — чесного журналіста. Оскільки всіх одним махом не пересадити і голови не відірвати, то треба заткнути рота, аби не діставали запитаннями про Межигір’я чи про надприбутковий бізнес сина Януковича, не захоплювались журналістськими розслідуваннями та викривальними публікаціями про “офшори” та “відкати”. Не заважали “дерибанити” бюджет, збагачуватись за рахунок державних підприємств та природних ресурсів. Одне слово, щоб не лізли туди, куди не потрібно... Не створювали “пацанам” дискомфорту. Представник Партії регіонів, народний депутат Ярослав Сухий, коментуючи на прохання журналістів мотивацію прийняття закону, так і сказав: «Закон потрібен, щоб ви не писали фігню».

Якщо закон набуде чинності, то видавати суспільно-політичні видання, які тримаються на політичній аналітиці та критичних, резонансних матеріалах, не буде сенсу. Журналістика стане “лайфовою” та гламурною, тобто винятково розважальною, а значить, цілком безпечною для влади.

Чому цей закон вирішили ухвалити саме зараз? Адже понад десять років тому, у січні 2001-го (за президента Кучми!), парламент скасував кримінальну відповідальність за “наклеп” і “образу”. Навіть Кучма розумів, що такий закон — це дикунство та пережиток радянського тоталітарного минулого. Думаю, поспішність, з якою ухвалюють репресивний проти чесних журналістів закон, пов’язана з парламентськими виборами. Журналісти, схоже, дістали Януковича. А те, що “ноги” цього закону ростуть з Адміністрації президента, факт документально підтверджений (допитливі журналісти “Української правди” дослідили, що супроводження цього закону здійснювалося Адміністрацією президента Януковича). Очевидно, останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Віктора Януковича, була акція протесту журналістів під час виступу українського президента на Всесвітньому газетному конгресі, де представники «Стоп Цензурі!» підняли плакати з висловами про цензуру в Україні та відсутність демократії. Влада не певна, що в новій Верховній Раді у неї буде така переконлива і дисциплінована більшість, а підстав для критики, мабуть, буде не менше, ніж тепер. Крім того, невідомо, чи після виборів, які вже зараз важко назвати чесними і демократичними, не станеться революційна ситуація. І тут роль масового агітатора та організатора невдоволених народних мас можуть взяти на себе журналісти. Тож влада вирішила наперед остудити їхній революційний запал...